"Перший твір..." або "Значення твору для розвитку української літератури"

ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ

Відеоурок "М. Хвильовий, Ю. Яновський, В. Сосюра"

Микола Хвильовий	Коротко про
«Я (Романтика)»	Скорочено

«Я (Романтика)» — психологічна новела Миколи Хвильового, ідеєю якої є фатальна невідповідність між ідеалами революції та методами їх досягнення, засудження більшовицького революційного фанатизму.

Присвята

«Я (Романтика)» має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», новелі М. Коцюбинського.

                                                                         Сюжет

Твір починається з опису матері, яку оповідач порівнює з образом Діви Марії: »воістину моя мати — втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.»

Раптово автор переносить читача у будинок розстріляного шляхтича («фантастичний палац»), у якому збирається «чорний трибунал комуни». Один за одним без суду та слідства ухвалюються вироки: «Розстрілять!» Після чергового засідання голова трибуналу вирішує пройтись обложеним містом, щоб побути на самоті. Потім він повертається додому, де мати:

«… бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.»

У центрі уваги наступної картини динамічний рух кавалеристів, що рухаються «з позиції на позицію», гарматні вибухи та грім блискавиць. Несподівано сцена змінюється на інтер’єр княжого будинку, в якому продовжує працювати штаб Духоніна. Опісля кількох розглянутих справ до кабінету заводять групу черниць, що звинувачується у веденні агітації проти комуни. Серед інших главковерх впізнає рідну матір. Цілу ніч він «розбирає діла», але вже твердо знає, як вчинить. В обід до нього приходить Андрюша і починає переконувати «Я» відпустити з-під варти матір. Їхню розмову перериває грім снаряду: ворог наступає. Черниць вирішують розстріляти під час відступу за містом. Доктор Тагабат перед розстрілом підходить до голови трибуналу та промовляє:

«Ваша мати там! Робіть, що хочете!»

 Той, мов у маренні, підходить до засудженої та фанатично убиває її.

                                                  Герої та цитатна характеристика

• Голова «чорного трибуналу» (фанатик з роздвоєною душею). «Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного „я“, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.»
• Мати (втілення всеохоплюючої доброти й милосердя Богоматері). «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.»
• Доктор Тагабат (садист, злий геній) та дегенерат (єдино вірний пес, страж революції, що не знає сумнівів). «Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.» «Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, ― це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй звiрячий iнстинкт. Коли доктор ― злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини. Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша ― i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних.»
• Андрюша (комунар, який творить усе супроти своєї волі). «Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в „чека“, проти його кволої волі.»

                                                                        Композиція

Оповідання складається із заспіву (короткого вступу) і трьох частин, протягом яких читач спостерігає зміну у ставленні героя до вбивства. Розповідь у новелі ведеться від першої особи («Я»). М. Хвильовий використовує у творі композиційні рамки:

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія.

…Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.

“Дитинство”. Ю. Яновський – аналіз твору

Аналіз новели «Дитинство» Яновського

Наявність дій, гострота, динамічність, які характеризу­ють першу новелу, змінюються в другій спокійним екскурсом у дитинство Данила Чабана, життя якого уособлює шлях україн­ського народу, роду «затятого і непосидючого», який «козакував і землю обробляв». Новела сповнена глибоких роздумів про життя дореволюційного українського села. У творі немає ні банальних сцен, ні гострих соціальних конфліктів, ні напружених ситуа­цій. Не стикаються тут у смертельному герці люди, не ллється кров, але дух волелюбства і нескореності народу оживає зі сто­рінок цієї новели.

Головна ідея «Дитинство»: одвічне прагнення до волі, до боротьби за краще життя
Провідна думка розділу підкреслюється розповіддю старого Данила про повстання в селі Турбаях 1789 року.
Прадід навчає правнука не коритися долі, виховує в малому Данилові одвічне прагнення до волі, до боротьби за краще життя. «І ми з роду турбаїв, не були кріпаками з роду-віку, і Данило хай не буде» — так закінчує свою розповідь про турбаївців прадід Данило. Його велична постать нагадує героїв українських дум та казок, у яких узагальнюється віковий життєвий досвід народу, утверджується його невичерпна мудрість і оптимізм. Глибоко емоційна й лірична оповідь про дитячі літа героя надає цьому розділові особливої поетичності й пісенності, суво­рої урочистості й ніжної мрійливості. Як своєрідний гімн «незай­маному степові», гімн народові — саме так сприймається новела «Дитинство». «Степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти і потім приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець… І жайворонок, що загубився в небі, співаючи жайворонисі, і орел, що повис на вітрі, ледве воруше кінчиками крил, виглядає здо­бич, чорногуз бродить по траві, як землемір, ящірка перебігла обніжок — зелена, мов цибулиння, дикі бджоли гудуть за небом, ховрашок свистить, цвіркунці — одно пиляють у свої скриньки, наче сільський швець на весіллі». І все це переплітається з лег­ким гумором і дитячою безпосередністю бачення світу.

                        Образи в творі «Дитинство»

Слухові й зорові образи творять справжню симфонію україн­ського степу. І той степ чи не найбільша радість у житті Данила, бо дитинство його вщерть сповнене гіркоти злиднів, горя й смутку: «Його смалило сонце та обпікав вітер, і завше йому хотілося їсти, бо народився в бідній хаті, і першим спогадом дитинства був степ». Але холод, голод, злидні не такі страшні, коли поруч добрі й лагідні люди. Ось і мати, від якої часто перепадало малому хлоп­цеві. Усе село її запрошувало, щоб до свят розмалювала піч або хату. Навіть батько, який щодня заливає горілкою свої злидні, чарував людей співом. А поруч із Данилком мудрий прадід Данило, який знав усе: і коли риба краще ловиться, і коли бджоли більше меду кладуть, де ластівки зимують, що треба робити, коли перший грім ударить, коли з’явиться голубий ряст, і яка квітка на яку користь. Бути спостережливим, людяним, добрим навчається малий Данилко у прадіда. Западають у його душу гайдамацькі й козацькі пісні, казки й легенди. І росте хлопець розумним і допитливим. Воле­любність, життєстверджуючий оптимізм народу живив юне серце, і воно згодом повстало проти кривди. Усе дитинство Данилка переплелося з чарівними обрядами й звичаями, прошуміло серед казок та пісень, убираючи незлам­ний дух і стійкість трудового народу, віру в краще майбутнє.

                            Сюжет новели «Дитинство»

Новела «Дитинство» не має єдиної наскрізної сюжетної лінії. Розділ складається з окремих пейзажних і побутових епізодів. Письменник щедро використав багаті фольклорні джерела, май­стерно відтворив народні звичаї, побут, нужденне й злидарське життя закріпаченого трудового люду України, його велич і не­зламну духовну силу. Філософське кредо новели — у ствердженні невмирущості й волелюбності людської гідності. Мандрівка пра­діда з правнуком у степ, до моря символізує шукання світлої долі: вони «ішли великий день і все панською землею», і прадід по дорозі розкриває перед малим Данилкою могутність народу, пророчить йому чудове майбутнє. Несподівана смерть прадіда серед квітучого степу дає Данилкові відчути себе самотнім, але не зупиняє його спраги до життя. «Топчи землю, синок»,— такими були останні слова мудрого ста­рого, звернені до нащадка його роду. Оспівування міцних родових традицій, гуманістичного сприйняття буття, здорового існування людини на землі стає провідним для письменника. Розділ «Дитинство» побудований на фольклорних джерелах, він є своєрідною енциклопедією звичаїв, обрядів, пісень. У «Дитинстві» прозаїк оголює коріння класової нерів­ності між експлуататорами і трудящими — пасинками долі. Це художня історія про дореволюційне життя людей з мозолистими руками. Розділ вражає своїм філософсько-пси­хологічним і художнім змістом.

ПАСПОРТ ТВОРУ 

Рід літератури «Любіть Україну»: громадянська лірика, 
 Жанр «Любіть Україну»: вірш-послання.
Тема «Любіть Україну»: зображення поетичного образу України, її краси й величі.
 Ідея «Любіть Україну»: возвеличення палкої любові українців до рідного краю; заклик українців любити рідну землю: «Любіть Україну!»

Автор використовує один з найпоширеніших художніх засобів — метонімію, тобто заміну понять на основі їх зв’язку, перенесення назви одного явища на інше — звісно, багнети і грім канонад уособлюють народ, армію, яка прине­сла визволення від фашистів (поезія написана в 1944 році).

Любіть Україну, як сонце любіть

 як вітер, і трави, і води…

 В годину щасливу і в радості мить,

 любіть у годину негоди.

 Любіть Україну у сні й наяву,

 вишневу свою Україну,

 красу її, вічно живу і нову

, і мову її солов'їну.

 Між братніх народів, мов садом рясним,

 сіяє вона над віками…

 Любіть Україну всім серцем своїм

 і всіми своїми ділами.

 Для нас вона в світі єдина, одна

 в просторів солодкому чарі…

 Вона у зірках, і у вербах вона,

 і в кожному серця ударі, 

у квітці, в пташині, в електровогнях,

 у пісні у кожній, у думі,

 в дитячий усмішці, в дівочих очах 

і в стягів багряному шумі…

 Як та купина, що горить — не згора,

 живе у стежках, у дібровах,

 у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

 і в хмарах отих пурпурових,

 в грому канонад, що розвіяли в прах

 чужинців в зелених мундирах,

 в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях 

до весен і світлих, і щирих.

 Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

 і сльози, і все до загину… 

Не можна любити народів других,

 коли ти не любиш Вкраїну!.. 

Дівчино! Як небо її голубе,

 люби її кожну хвилину.

 Коханий любить не захоче тебе,

 коли ти не любиш Вкраїну… 

Любіть у труді, у коханні, у бою,

 як пісню, що лине зорею…

 Всім серцем любіть Україну свою —

 і вічні ми будемо з нею! 

                            1944

ТЕСТИ