Тематичний блок № 4 "Творчість Шевченка"

Стислий переказ 

"Гайдамаки"

Все йде, все минає — і краю немає... Вічний лише потяг людини до волі, до справедливості. 1 виразниками цих волелюбних прагнень українського народу стали гайдамаки. Таке визначення, звичайно ж, не подобається офіційним письменникам, прихильникам абсолютизму. Для поета ж часи козаччини, гайдамаччини — славне минуле.

Інтродукція. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєї державності. А конфедерати (члени озброєних загонів дрібної шляхти), які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з її народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, "ножі освятили".

Галайда. Ярема Галайда — наймит у шинкаря Лейби. Цілий день він за попихача. Сирота, але "сирота багатий", бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, Ярема взяв торбу й пішов у Вільшану.

Конфедерати. Цієї ж ночі до Лейби вдерлися конфедерати, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Хитрий корчмар сказав, що вона вмерла. Він усіляко догоджав непроханим гостям, принижувався, підливав горілки. Коли шляхта стала вимагати в нього гроші, він сказав, що не має "ні шеляга", а багато червінців є в костьолі у вільшанського титаря, до того ж іще й дочка в того гарна, "як панночка". Конфедерати залишили корчмаря й поїхали у Вільшану.

Титар. У Вільшані Ярема, ходячи попід гаєм, співав та виглядай Оксану. Аж заплакав, боячись, що та не прийде. Побачивши дівчину, зрадів і забув про все. Титарівна ж забарилася, бо занедужав батько. Ярема сказав, що йде в Чигирин до гайдамаків, щоб здобути славу, багатство і покласти все до ніг Оксани, одягти її, як гетьманшу. Закохані мріяли, як житимуть, коли не стане ворогів в Україні. Присягайся одне одному у вірності та й розійшлися.

Дивіться також

• Гайдамаки (повний текст)▲ читається приблизно за годину
• Гайдамаки (переказ)▲ читається за 11 хвилин
• Гайдамаки (стисло)▲ читається за 8 хвилин
• Гайдамаки (стислий виклад)▲ читається за 3 хвилини
• Ще 1 твір скорочено →

• Біографія Тараса Шевченка

А тим часом конфедерати вдерлися до титаря, стали його катувати, вимагати гроші. Замордувавши бідного чоловіка, запалили церкву. Як прибігла Оксана й побачила все це, так і знепритомніла. У такому стані ляхи й забрали її із собою.

Свято в Чигирині. За багатьох гетьманів Чигирин був містом козацької вольниці. Тепер тут тиша.

Та ось над Тясмином, у темнім гаю, зібралися прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів. Стояли вози з ножами. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби, і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті почалася служба: попи святили ножі й закликали боротися з ненависною шляхтою, яка стільки лиха принесла українському народу.

Треті півні. Коліївщина, це "пекельне свято", охопила колись всю Україну. Але з часом про неї забули, й онуки славних повстанців покірно "панам жито сіють".

Вночі берегом Дніпра йшов козак і журився, відчуваючи щось недобре. Мав у Черкасах чекати сигналу до повстання — третіх півнів. Ярема замислився над долею свого рідного краю. Він сподівався, що колись в Україні знову "блисне булава".

Червоний бенкет. "Задзвонили в усі дзвони по всій Україні", гайдамаки почали бити шляхту. У Черкаси до Залізняка прийшов і Ярема. Там він дізнався, що конфедерати вбили титаря і викрали Оксану. Записали Ярему як Галайду (бездомний бурлака), дали коня і, залишивши за собою палаюче місто, поїхали далі. Молодий козак тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина. Повстання охопило всю Україну. "...Остались Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки".

У такій кривавій різні, на думку поета, винні "ксьондзи, єзуїти", кі посіяли ворожнечу між братніми слов’янськими народами.

Загін Залізняка проїхав Вільшану, Будища, де в лісі поховалися ляхи. Гайдамаки позбивали їх із дерев, як груші. Повстанці знайшли скарби конфедератів і пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці. Гонта й Залізняк керували повстанням у Лисянці. Не жаліли нікого. Особливо лютував Ярема. Гайдамаки влаштували бенкет серед палаючого міста. Тут Галайда побачив переодягненого в козацький одяг Лейбу, який сказав йому, що в будинку за мурами ляхи тримають Оксану. Гайдамаки стріляють у будинок з гармат, Ярема з Лейбою встигають прокрастися туди і винести з льоху напівживу Оксану.

Лебедин. Оксану відвезли до Лебедина в монастир. Опритомнівши, дівчина розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки і лише думка про коханого врятувала її.

Черниця ж розказала Оксані, що її привіз саме Ярема й обіцяв незабаром повернутися. Він і справді приїхав, обвінчався й того ж дня покинув, щоб разом із повстанцями бити ляхів.

Гонта в Умані. Пройшло вже літо, зима, а повстання все тривало. Ярема прославився аж на всю Україну як завзятий гайдамака. Ось обступили повстанці Умань і затопили її панською кров’ю. До Ґонти привели двох хлопчиків-католиків. Це були його сини, проте він, вірний присязі бити католиків, власноручно вбив і їх, тяжко страждаючи як батько. Вночі він крадькома поховав дітей, бажаючи для себе швидкої смерті.

Епілог. Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ляхи взяли Ґонту, тяжко катували й стратили. Помер з того горя й Залізняк. Гайдамаки розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорозьку Січ. А Україна "навіки заснула", тільки часом колишні повстанці, йдучи над Дніпром, співають гайдамацьких пісень.

"СОН"

Поема «Сон» — перша політично-сатирична поема у творчості поета. У цьому творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на його комічно-сатиричний характер.

«Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечите усім реаліям.

Образ оповідача в поемі наближений до автора і є виразником його думок, його ставлення до подій, відтворених у поемі. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п’яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає.

Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини.
У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. У першій частиш оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, у якому панують жорстокість і деспотизм:

Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають -
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сива, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина — голоднее мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

Головним засобом викриття існуючої дійсності у цій частині твору автор обирає контраст.

В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. Оповідач, зливаючись воєдино з автором поеми, наголошує на тому, що традиції декабристів живуть у суспільстві.

У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Зміна образу оповідача — це засіб сатиричного зображення для використання зневажливої мови, іронічної розповіді. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновників. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки.

Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем.
Перетворення царя на жалюгідне кошеня викликає іронічну усмішку як оповідача, так і самого Шевченка, які набувають тотожності. І у звертанні до читачів уже автор твору просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон

.Твір має глибокі символи: так, сова — це символ мудрості й водночас туги, а цар волі — прозорий символ безкорисливої боротьби за справедливість, близький до образу Христа, ведмідь — символ грубої сили, невігластва, чапля — бундючності, кошеня – крайньої безпомічності, безпорадності, жалюгідності. Символ раю, місця, де людина почуває себе вільною, гідною, щасливою, є наскрізним у поемі. Саме пошуки раю є причиною мандрів ліричного героя. Як бачимо, його не знайти ні у власній хаті, ні в рідній Україні, ні в далекому безлюдному Сибіру, ні в блискучій столиці, навіть у царських палацах.

"КАВКАЗ"

Тематичним продовженням поеми «Сон» є поема «Кавказ», присвячена щирому другові Тараса Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — ще одна геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому немає сюжету і персонажів. Але він є згустком ідей, спрямованих на викриття царизму, його колонізаторської сутності.

 Твір характеризується повним неприйняттям і цілковитим запереченням самодержавно-кріпосницького суспільства, усіх його антинародних засад. Характерно, що не народи Кавказу звинувачує поет у смерті свого друга, а російське самодержавство:

Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми й онуками, втопить
В сльозах удових. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі?
А матерніх гарячих сльозі
А батькових, старих, кривавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море!

Цими словами Шевченко затаврував усі загарбницькі війни, адже в поемі немає поетичних описів Кавказу, крім початкових рядків поеми: «За горами гори хмарою повиті». В уяві поета Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі». Ці рядки перегукуються з епіграфом до поеми, взятим з Біблії (Книга пророка Ієремії): «Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощо опобиенных…»

Проте Т. Шевченко стверджує, що волелюбний народ не можна знищити. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей образ символічний. Він уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу.

Пророче звучать слова великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність: «Борітеся — поборете!» Адже у всіх поневолених народів царської Росії доля схожа, вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою:

«Од молдаванина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!»

Продовжуючи викривальну тему, поет робить детальний аналіз психології російського імперіалізму: «Нам тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас, йенами дана?» Так звана «просвітительська» політика царизму є грабунком іншого народу, у якого хотілось би відібрати навіть чурек, щоб потім кинути Йому як царську милість. Гнобителі ладні стягнути податок Навіть за сонце, за яке горці чомусь не платять. Інтереси поневоленого народу постійно знаходились у центрі уваги Шевченка. Він розкрив безглуздість домагань царизму.

Гнівна сатира на війну — царське полювання — переростає в глибокий сарказм, із яким поет проголошує «славу» «хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям». Таким чином, ми бачимо, що Шевченко поставив самодержця в один ряд із «хортами, гончими, псарями».

Засудженням загарбницьких війн звучать слова: «Лягло костьми людей муштрованих чимало». Серед цих «муштрованих людей» загинув і друг Шевченка, Яків де Бальмен, якому «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, «чорну. Довелось запить з московської чаші московську отруту!»

Шевченко виступає проти зловживання релігією з політичною метою, він проти релігійних війн, проти кровопролиття. Поет вважає, що « віра, дійсна віра вимагає встановлення безпосереднього зв’язку, безпосереднього відношення між Богом і людьми»?:

Ми віруєм твоїй силі
І слову живому:
встане правда, встане воля,.
І тобі одному
поклоняться всі язики.
вовіки і віки.

«Правда», «воля» для Шевченка — не просто етичні поняття, бо-«правда» людська і «воля» теж людська, бо поруч з собою прет бачить живих реальних людей, які стогнуть у неволі, бо їх продають або програють у карти: «Людей… не негрів… а таких таки хрещених… но простих».

Отже, поема «Кавказ» викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, які відступилися від людських і Божих заповідей, запроваджуючи політику тиранії, ненависті до людей, лицемірства та жадоби до наживи.

"І МЕРТВИМ ,І ЖИВИМ..."

Жанр: послання.
Вид лірики: патріотична (громадянська).
Провідні мотиви: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.

Основний пафос — моральний обов’язок людини перед своїм народом, викриття кріпосництва і лібералізму. На це вказував і епіграф, взятий із Біблії:

«А ще кто речет, яко люблю бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».

Даний епіграф, щоправда, сприяє різним судженням. Коли бога тут розуміти як вищу справедливість, правду, то сенс епіграфа полягає в несумісності лібералізму і визискування. Заступ до послання спрямований проти кріпосників: Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують… Людей’запрягають В тяжкі ярма.
Шевченко був реалістом і добрим знавцем народного життя. Він розумівся в тому, що в 40-х — 50-х роках демократи і ліберали у визвольному русі ще не розмежувалися. Тому цілком природним є звернення Тараса Григоровича до освіченої дворянської інтелігенції полюбити «велику руїну» — Україну. Чому Шевченко не звертався в своєму посланні до різночинної інтелігенції? Та тому, Що вона ще тільки — тільки зароджувалась.

Звертаючись до представників дворянства і поміщиків, поет хоче збудити їх сумління: виражає надію, Що тільки вони, освічені люди свого часу, допоможуть Покріпаченому селянству, яке залишилося затурканим, Неписьменним, заляканим і здатним лише на стихійний протест.

Дворянська освічена інтелігенція мала, як гадав Шевченко, відмовившись традиційних поглядів, виробити нове світобачення, свої філософські і соціально-політичні погляди. Це був її обов’язок перед народом. Широке вивчення в дворянських сім’ях іноземних мов, подорожі за кордон — все це сприяло поверховому засвоєнню модних філософських, політичних питань:

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько

На чужому полі.

На думку поета, будь-які ідеї повинні випливати з конкретних соціально-політичних обставин. Тому і піддає критиці українських лібералів, які:

… шкуру драли
З братів незрячих.

Поет розкриває перед лібералами картину селянської революції, яка може стати реальністю, якщо пани — ліберали не переглянуть своїх позицій:

Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде.

В посланні поет виступає також проти космополітизму. Розвінчуючи космополітизм, він викриває зверхнє, поверхове, модне «слов’янофільство». Поет доводить, що справжня освіченість, повага й любов до культури інших народів можливі тільки тоді, коли людина залишається на рідному ґрунті, поважає, знає культуру, мову свого власного народу. Він викриває надмірне націоналістичне захоплення, ідеалізацію історії України і закладає основу нової концепції історії України,
Закінчується послання критикою українських поміщиків:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої ж діти
її розпинають.

Це викриття поєднується з закликом не цуратися рідного народу, його мови:

Учітеся, читайте,
І чужому научайтесь,
И свого не цурайтесь.

Ідеї послання були прогресивними, їх висували ріалі письменники та вчені. Цінність, виховне значення Його в тому, що письменник був схильний до думки: не все іноземне слід приймати, в кожному окремому випадку треба керуватися інтересами самобутнього національного розвитку.

Національне самовизначення у творі Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…»
Шевченко як справжній українець боровся за національне визволення. Його суспільно-політичні погляди з плином часу ставали чіткішими. Він ще більше усвідомлював протиріччя між народом і всім панівним класом, тому викриває тепер не тільки кріпосників, реакціонерів, а й лібералів. У першу чергу проти них і спрямоване послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Шевченко доводить, що тільки національне єднання, тільки громадянський
мир, просвітлення звільненого народу забезпечить його Батьківщині щасливе
майбутнє:

І забудеться самотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава Україні,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

А щоб це збулося, поет-демократ звертається до дворян, поміщиків, які «святою правдою торгують», «деруть з братів-гречкосіїв» три шкури…

Шевченко викриває абсурдний лібералізм, хижацьке нутро так званих «пат-! ріотів» своєї «неньки України», тобто лжепатріотів, козацьке панство, яких він із сарказмом називає «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття»…

Як бачимо, поет спрямовував свій погляд і в минуле, і в сучасне йому життя, а також звернувся і до ще не народжених. Його послання є глибоким філософським роздумом, до речі, і політичним, над долею всієї України. Він звернувся до всіх людей із засторогою:

Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…